він говорить, має стільки доброго й благородного змісту для моєї істоти. До того знає й розуміє він мене так добре, як, здається, ніхто досі на світі. Ніколи не буває йому щось у мені неясне, не настроює прикро або ворохливо.[1] При тім він є прямий і одвертий, і що я в ньому головне ціню й люблю — це його тонкість і доброта, якраз те, що я в мого судженого щодо себе не знаходжу. Воно само собою укладається, мамо, що вони обидва стають перед моєю душею і викликують порівнання.
Він не говорить зі мною ніколи про мої заручини чи про Олексу, або і взагалі про особисті відносини, як це Олекса також підозріває; лише раз питав мене, що я вважаю за справдішнє завдання любови.
На те я відповіла:
„Велике і справдішнє завдання любови є дбати про те, щоб вона для своїх вибраних заховала ті самі свіжі очі, що з самого початку. Бо, кажу, ані приязнь, ані розум, ані всі інші, так сказати б, поняття чи там переживання не мають для людини таких очей, як любов. Бо коли ті всі позабували давно, який там хто раз був, вона одна не забуває й заховує однакові очі для його“.
Та відповідь його вдоволила.
Незабавки, мамо, напишу я вам, що моє щастя кінчається. Він зближається до викінчення портрету. О боже, не доторкайтеся того, що мене болить і викликує в грудях одробину щастя.
Якось він прийшов і завважив, що в мене були очі заплакані. (Тітка справила мені немилу сцену
- ↑ Ворохливий — нервовий.
