жинецьким“ світоглядом та відтягнув єси її від звичайного, але справдішнього щастя, котре стрічається між нашими щирими й чесними родинами.
Інакше мріяла її мати і її вихованці про її щастя. З своєю красою й чистотою, з своїм щастям, мала вона огріти й полекшити горе та дні смутку її безталанних братів і сестер. І що ж їй тепер? І що почнеш ти? О мій, а всетаки не мій, чужий, незнайомий сину! Працюй для твоїх, кому став-єси вже опікуном, коли вже твоя судьба так склалася, не покидай їх усіх самих, не зоставляй! А твоя „жриця“ також не зложить рук бездільно, такою вона не є; хоч і як посуджує її несправедливо в своїм серці Олекса, та такою вона не є. Я благословлю ваше мелянхолійне щастя, благословлю сотню разів, але візьміть і кров мого серця до того“.
(Зоня): Мамо! Коли ми стоїмо на початку якої бурі, то наше серце дрижить лякливо, як застановляємося над закінченням її, але коли вже вдарить грім, стаємо нараз спокійні, неначе б не зазнавали ніколи перед тим почуття несупокою й муки.
Так було й зі мною. Я мучилася й боролася і моя душа знаходилася в безнастаннім болізнім напруженні. А тепер раптом заспокоїлася до тої міри, неначе б мене морозом заморозило.
Я цілком коротко розповім. Я була передучора з вуйком у дідичів у гостях. Коли ми вертали, йшов з нами чужинець частину дороги. Зимовий день був лагідний і милий, і ми прийняли радо його бажання проводити нас, тим більше, що він мав уже за 2–3 дні під'їжджати. Вуйко держався мовчазливо, бо його астма не позволила йому в зимі, ідучи, говорити, і так вели ми лише самі розмову.
