Що правда, з тим похоронилося дещо з його особистого щастя, але позаяк він в тім, як пересвідчився, не стратив також багато, то він остаточно й рад, що його доля повернула його по своїй волі. Ніколи, — додав поважно, — не треба нам сумувати за чимсь, чого нам доля не дала, ніколи, бо ніколи вона не забирає нам одне, замість чого б не дала зараз друге, та ми часто на те „друге“ навіть не вважаємо, бо часто наступає воно аж по такім часі, коли ми вже наш жаль за „втраченим“ давно перебули й забули. А не зважаємо іноді й тому, що те, що нам дістається, дістається в дрібних дозах, неначе дрібні перлини. Але ті перлини, — додав поважно з притиском, — можуть бути часами такими дорогоцінними, що стаються нам скарбом на ціле наше дальше життя.
Ті перлинки — це хвилинки щастя, сотворені надзвичайним почуванням незвичайних істот.
В такому становищі знаходиться тепер і він; отже, він радий, що воно є так, як саме є.
Я слухала його мовчки, не обзиваючися ані разу, а вуйко притакував його словам з вдоволенням. Потім ішли ми ще якусь хвилину мовчки поруч, — я застановляючися над його словами, пристосовуючи їх і до свойого життя, а він не менше задуманий і поважний.
Нараз, коли ми йшли отак, збудили нас з наших думок дзвінки над'їжджаючих позад нас саней і змусили нас уступитися тим залубням з дороги.
Здивовано оглянулися ми, і на наше велике зчудування побачили в залубнях Олексу. Він казав фірманові станути й запросив нас, особливо ж вуйка сісти в сани. Вуйко зі мною сів, артист же попрощався, додаючи побіжно, що зайде до нас ще перед від'їздом попрощатися. Відтак ми поїхали.
