Олекса не промовив до мене підчас їзди ані словечка. Лише ввечір, коли вуйко з тіткою виплачували якимсь то робітникам в окремій кімнаті належну платню за деякі господарські роботи, прийшов Олекса до мене (я якраз запалила велику звисаючу лямпу та збиралася викінчати якесь шитво) і спитав:
— То твій портрет уже готовий?
— Готовий. Ти бачив його?
— Бачив. Я навіть сам перед пів-годиною повісив його в вуйковій кімнаті.
— Чому питаєш, чи він уже готовий?
— Бо я думав, що, може, будуть ще деякі поправки робитися.
— Ні. Портрет цілком готовий; подобається тобі?
— Подобається. Тепер навіть ліпше, чим ориґінал.
— Чи я збридла, Олексо? — спитала я з вимушеним усміхом (я знаходилася в неустаннім зворушенні від його приїзду, неначе в ожиданні якоїсь бурі).
— Для мене ти збридла. Але те залишім тепер. Твоя поверховність не грає в мене більше жодної ролі. Поверховність у жінок є, оскільки вже і я пересвідчився, наскрізь обманчива.
— Чи вона тебе й у мені обманила? — спитала я дрижачими устами.
— Це скажу я тобі пізніше, — відповів мені, уникаючи мого погляду, і почав у нервовім поспіху крутити папіроску. — Але скажи мені, чому бабровся властиво ваш артист так довго коло того портрету? Я сподіваюся, що твоя поверховність не обманила і його, особливо ж твої очі.
— Олексо! — вирвалося мені криком з уст. — Чому ти нині знов так мене ображаєш? Як ти
