шиття суконь“, каже, „не став ніхто ситий“ і вона мусить ходити між людей; все що вона, каже, робить, робить з обрахунком і не є така ограничена, за яку я її маю. Додає ще, щоб я нею зовсім не журилася, бо вона має вже „свої літа“. Вона розлазиться з лінивства й недбальства, а що найважніше най би лиш, ради бога, пам'ятала й уважала на себе та на осуд людей.
Найприкріше й найглибше вражає мене те, що вона до всіх своїх прогульок і проходів витягає й мого нареченого, або просто просить його товаришити ій. Той чоловік так обтяжений працею, що має ледве хвилину часу занятися своїми дітьми або зайти на кілька словець до мене й до хорого, а вона випрохує його товариства… За те обіцяється помагати йому в його технічних обчислюваннях і переписуванні, що їй теж не конче потрібне. Йому це, оскільки я замітила, не мило і прикро, а іноді мені видається, мамо, що коли йому всього буде забагато, він кине все й утече з своєї власної хати.
При тім не думайте, мамо, що як коли вона собі що заробить (кравецтвом, чи переписуванням у мого нареченого), то може відкладає дещо й для батька. Боже борони! Заховає все тайком, накупить лакіток, а коли я вмовляю її подумати й про хорого, відказує глумливо, що вона працювала для себе, а не для других. Як хочу, можу дати батькові зі „свого“ — каже — вона мені не буде боронити. „Моїм“ — говорить — розпоряджаю я… а „своїм“ — ти.
Це наша наймолодша, мамочко, наша, як називає себе гордо „повнолітня, без доданих літ“, наш „мізинчик“, якого колишня, дитяча енергія заповідала вам і батькові так дуже світлі результати. Ви певно про все тоді думали, про все доб-
