щоб не ходили ви жебраючи від хати до хати за кусником хліба, бо всі ваші інші розпаношені діти не хотять про вас нічого знати. І їм вигідніше дбати про себе, як про своїх старих! Проч від мене, проч! — крикнув нараз здичілим голосом у тиху ніч і глуху просторінь навкруги і, вирвавши мені палицю з рук та кинувши нею в одверті сіни, зоставив мене коло розпряженого коня на місці, — а сам, заточуючися, заволікся в хату. Там гримнув так сильно дверми за собою, що мала хатина задрижала, а малі віконця неначе відзойкнули.
Я зосталася, Осипе, перелякана з ослаблими теліпаючимися колінами й оглянулася. Але я не побачила нічого крім голих, самітних піль, освічених місячним сяйвом; над ними тут і там розлягалася імла, і я, я розсміялася, мій сину! Господи, прости мені це, але я розсміялася, і так погано, що сама того злякалася.
Смутна вістка про чоловіка, і горе з отим моїм сином були за сильні, а хвилина для мене, старої жінки, за гірка та тяжка, щоб я могла повзяти якусь певну думку й перевести її якнебуть у діло.
Одначе, коли я отак стояла, зворушена до глибини душі, почула я нараз у своїм усі такий переражаючий і болісний окрик, що я не описали би його ніколи словами. Неначе задеревіла з остраху, переражена й у тій хвилині до всякого руху нездібна, зойкнула я й оглянулася. Звідкись то мусів він піти, той окрик… звідки то конечно? Але Андруші не було вже коло мене, він щойно недавно до хати зайшов. І майже без пам'яти повалилася я до землі й була б так може і до днини
