Це мене іноді дуже боліло. Боліло тим більше, бо я добре знав, що хоч яким огірченим та розжалобленим був батько проти мене, — він жодному з дітей не забороняв листуватись зо мною.
І коли б не Василь, чи як то я його радше зву „малий“, був би я ніколи не знав, що діється в родині, хто живий, а хто ні. Зоня мене найбільше дивувала, бо про інших знаю, то кожне мало якусь працю, особливо ж Лідка й Василь, але Зоня, проживаючи при заможній тітці в добробуті й супокою, могла колинебудь узятись за писання й повідомити мене, про що я її стільки просив!
Вона чудна дівчина, мамо, вічно думками пройнята… бодай такою видалася мені, коли я її востаннє бачив.
Чи вона мала в дитинстві щось спільного з оцею малою артисткою, мамо?
В очах обоїх лежить велика подібність.
Дуже мені жаль, що я не міг її перед смертю батька бачити; хоч цього дуже бажав собі, та я жив так далеко від тітки, до того держала мене моя служба й мій нещасний хлопець мов оковами, так, що я одвідини з родиною все відкладав до мого повороту на батьківщину, як і сталося. А іноді я так тужив за всіми нами, особливо ж за сестрами, що лиш один бог знак як!..
Лідка одна була тою необмежено доброю, що мала для всіх любов і час, лише знов вона надто привалена працею й зайнята справами всієї рідні, щоб могла мені часто, а до того, як я бажав, „обширно“ про все писати, що діялося в родині. За тою з моїх сестер буду я сумувати, мамо, доки мого життя… — додав з нетаєним сумом у голосі. — Бо що вона мусіла так вчасно й така зранена з життям розпрощатися, це була надто жорстока гра судьби, щоб з нею хоч би й коли можна було по-
