За кілька хвилин вернула назад і, усівши у свій куточок, оповідала дальше:
Остаточно заспокоїлася Лідія і перестала плакати, а Зоня, присунувшися до неї, сказала:
Не про яке-будь нещастя, що нависло ось у повітрі, пора тобі тепер думати, Лідочко, та мучитися цією дівчиною, що кипить з самолюбства й нерозуму. Подумай про твоє здоров'я, та про те, що ти небавом заступиш матір осиротілим дітям нашої сестри. Олена не потребує твоєї журби. Її місце відтепер, як і твоє, це дім нашої матері. Вона мусить слухати, вона ще не повнолітня, а коли їй цим разом дати волю, вона внесе нам справдішнє горе в дім. У мами на селі знайдеться для неї досить заняття, а ти мусиш перед усім випочати й на силах скріплятися. Так, моя добра й щира сестрице! Не трать зараз відваги. Ти обезсилена й зденервована й бачиш усе в найчорнішім світлі, а це не повинно бути ні задля тебе, ні задля матері!
— О, як правду говорила оця моя дитина і як добре угадала вона характер Оленин, хоча й не знала її так надто добре. При звичайно коротеньких відвідинах моєї сестри з нею в нас, не мали сестри багато часу, щоб собі обопільно заглянути в душу й розібрати себе по успособленню. Лідія оперлася довірочно й безмовно на гарну свою сестру, не сказала більше ані слова, лише втирала від часу до часу сльози, що ринули їй неповздержно з очей.
— Ти маєш слушність, — обізвалася вкінці. — Я знаю, що ти маєш слушність, але я неначе виджу, що Олена не має нічого доброго на думці, і побачите, що не потриває довго, а вона внесе нам нещастя в дім! Коли б ми могли лише якнайшвидше вибратися звідси, мамо! Коли б як-
