й плавко. Тільки шум мотору настирливо продирається через бавовну, що захищає барабанні перепонки.
В цей перельот ми вже герої, бо наші шлунки вже не так спорожняються, хоч, правду кажучи, вони аж ніяк не можуть виконати цієї функції, бо зранку ми й крихти в рот не взяли.
Але треба признатися — ніде правди діти — коли вже літак сів на аеродром, один товариш, що бадьоро тримався підчас усього перельоту, затулив рукою рота, а другою красномовно попрохав… парафінову торбинку. Ну, й жалкував же потім:
— Усю дорогу держався, а сіли — не витримав!
Ми щиро йому співчували.
Ох, і аеродром же у Сочі! Ну, й аеродромчик! Людина на ньому ризикує зламати ноги, а що ж тоді мусить статися з колесами й шасі літака?
І треба надзвичайної сміливости, спритності й уміння нашим літунам, щоб сісти на цей, вибачте за вираз, аеродром. Лише дві камери луснули та й край.
Величезний натовп оточує наші машини й кожен вважає за свій священний обов'язок руками, лише руками пересвідчитись, як міцні крила, хвіст і колеса літаків.
Благали, грозилися — нічого не допомагало.
Підійде бородатий дядько, дивиться наче байдуже в бік, тільки одвернись борт-механік — дядько нишком за крило рукою сіп!
