змовившись, хилимось на плече один одному й засипаємо міцним, безтурботним сном, ніби десь у себе вдома в Харкові на м'якому ліжкові.
Розбуджує нас холод зовнішній і внутрішній. Прокидаємось і бачимо — ось-ось за вікном ліворуч, праворуч і внизу під машиною снігові верхівлі — звідси зовнішній холод. Ще відчуваємо — літак що, здавалось, висів нерухомо в повітрі, здригує й часом ніби провалюється в безодню. Ага! Ось відкіля отой внутрішній холодок — догадуємося ми.
Почався знаменний і доволі тяжкий Сурамський перевал.
Літак бере якнайвищу височінь. Час од часу в грудях хвилею хлюпає, лоскотить холодок — незмінний супутник глибоких повітряних ям.
Враз я помічаю, що веселий товаришок, який сидить напроти мене, широко й лячно розтуляє очі й до чогось прислухаючись, а потім злякано вигукнув:
— Чуєте? Перебої в моторі!
І вже тихше додає:
— Давайте прощатися…
І дійсно нам здається, що мотор цокотить, наче тихше, і ми не знаємо, жартує товаришок чи правду каже. А тут ще повітря та яма підсилює вражіння.
Але за мить ми розкриваємо злісну авантуру. Вигукнувши: „давайте прощатись“, веселий товаришок почав прощатись не з товаришем, що сидів поруч, а перехилився й хотів цілуватися насамперед з… моторною Маєю Тищенко…
