Четар вернувся захмарений до своєї чети. Ходив по своїй землянці, міркував щось, та видно з цього міркування нічого не виходило, бо хмари не вступалися з його лиця. Не видержав врешті, підійшов до дверей замлянки та закликав:
— Осипе! Ходи-но сюди!
— Приказ, пане четарю! — почувся голос між сніговими платками, що густо та безнастанно сипалися з неба на землі.
За хвилину стояв перед четарем молоденький юнак. Випрямився на ввесь свій малий ріст і темними, розумними очима дивився на четаря.
— Слухай, Осипе, ти знаєш добре всіх наших хлопців?
— Знаю, пане четарю!
— Гаразд! Мені, бачиш, треба підібрати когось із молодших, певного та досвідного юнака…
— Розумію, пане четарю!
— Такого, бачиш, що зважився би на велику небезпеку…
— Так!
— Знаєш може кого? Подумай, може кого підбереш…
