— Небезпечно тут…
— Небезпечно?
— Так, синку. Ворог, що там, на горі, підсовується мабуть під місто.
— Підсовується?
— Так, синку… Я помітила це. Ледве непомітно, а підсовується. Легко мігби проскочити аж під наш сад, а тоді…
— А наші?
— Не знаю, не запримітили може…
— Треба ж їм дати знати…
— Ніяк, сину, це зробити… Вся наша прислуга, сам знаєш, втекла, лишилася тільки твоя стара няня… Ніяк її посилати, старенька вже вона… А ще — не прокрадеться вона, колиб навіть могла піти: уся наша вулиця під обстрілом… А мені піти — годі. Хоч і хотіла б піти, не можу покинути тебе самого, хворого, безпомічного…
— Ні, ні, ти, матусю, не йди…
— Ходім же синку, перейдемо на той бік дому…
Перейшли.
— Матусю, я дуже змучився — шепче Левко.
— Бідненький мій, може спочинеш?
— Так, матусю, так! Я приляжу, спочину годину, дві, то мені лекше стане. Тільки…
— Тільки що?
