довго не могла втишити свого болю. Одне тільки лишилося їй на потіху: тверда певність, що її чоловік виконав свій обовязок супроти Батьківщини, що навіть життя віддав за Неї. І ця певність давала їй силу нести важкий удар, який їй доля завдала. І ще одна потіха лишилася Ганні — син Василько. Чотирнадцять літ йому минало. Василько був уже не дитина. Він розумів, яке важке горе впало на них, відчував увесь біль і жаль матері, але бачив і те, що тепер, по смерти батька, їм із матірю буде щораз тяжче пробиватися через життя.
Та це його не так мучило. Він, дитина зарібників, пізнав уже змалку, що в життю треба бути дужим, щоб побороти всі перепони. Василько бачив нераз, як його батьки працювали, розумів, що йому теж слід працювати. Але інша думка не давала спокою Василькові.
Він розумів, що зо смертю його батька стало менше одного стрільця, які боронили волю Батьківщини; менше одної пари рук, що їх Батьківщина так дуже потребувала.
І те саме мучило його, непокоїло, зганяло сон із його повік.
— Я йду, мамо!
— Де?
— Там, де мій обовязок…
