Тодї безмірна туга опановувала її, в серцї немов тріскали, рвали ся всї сердечні струни, а душа хотїла вирвати ся з немічного тїла і прудкою ластівкою мчати ся до сьвітла, до сонця.
Та дарма!
Коло себе бачила Лїда стїни своєї зимної, темної кімнатки, крізь невеликі, замерзлі віконця заглядала в її малу хатку понура ніч. Вітер вив-завивав, денеде заскрипів снїг під колесами возів та коний, або під чобітьми людий. Та й сї відгомони якого такого житя були досить рідким гостем коло її домівки. Звичайно було пусто, тихо, мертво і її змучену цїлоденною працею, важкими обставинами житя та лихими людьми опановувала теж мертва байдужність, майже сонність. О, як вона бояла ся тих хвиль! Хто зна, чи не гірше як лютого вихру, як шаленої зимової метїлї-бурі. Тодї вона чула ще що жиє, відчуває, бажає бороти ся як той невпинний вихор ; що взагалї вчуває ще в собі якесь житє, але та пустка, та мертвецька безконечна пустка, тишина, о, того вона лякала ся гірше найбільшого лиха. І так буде йти рік, і два, і десять, і все однаково, все самітно, одиноко, тихо, бідно. І так буде йти вічно…
А так десь коло осьмої години приходила до неї стара Марциха, що їй послугувала і ночувала в неї, і тодї починали ся у них безконечні розмови. Стара оповідала про безталання сїльських жінок, і взагалї про сїре мужицьке житє, а панночка слухала тих простих немудрих оповідань і на віки записувала собі їх у памяти. Нїколи вона не мала їх позабути, нїколи таких слів не забуваєть ся.
Та що з того, чи лекшало Лїдї з того?
О, часто, коли вже Марциха заснула, Лїдї не спало ся, передумувала тисячі разів усе що чула, тисячні способи розбирала, щоб знайти хоч проміньчик щастя, на котрім могла би спинити ся — і не знаходила.
І тодї опановував її часто той внутрішний, цинїчний,
