сирота коло порога чужої хати, тай смирним голосом просила “пустїт”.
|
|
|
|
Ну, а ще богато гарних “картинок щастя” бачили вони йдучи із тих далеких проходів, і їм ставало тодї бездонно сумно і совісно за те, що вони сьміли колись мріяти про щастє; тодї раді би були одно від одного під землю сховати ся. І тодї завмирали їм на устах недомовлені слова, а голови хилили ся в низ.
Тишину переривав Роман.
Тихо підходив до Штефана тай казав:
— Чого ти Стефане замовк? Чи не снуєш часом мрій про щастє? Певно, коли бачить ся щастє иньших, то мимоволї починаєть ся мріяти і про своє! А ти Лїдо? Ти що? Плачеш від щастя?!
Штефан ще не обзивав ся, за те Лїда не стерпіла.
— Ромку, дайже спокій! І за що нїби маєш когось мучити? Знаєш прецїнь, що нїхто не говорить нїколи про безглядне щастє, анї не каже, що може бути щасливий, коли видить коло себе таке горе! Та прецїнь власне тому, що стілько того горя всюди, треба старати ся його зменьшити. Як хто вміє: один помічю матеріяльною, другий моральною. Та-ж ми не їмо хлїба дурно, не живемо працию иньших, не кривдимо нїкого. Певно, ми не в силї навіть нїкому слїз осушити, не можемо богато полїпшити безвідрадної долї тих нещасних. Та прецїнь се не наша вина, і по мойому ми краще-б зробили, коли би меньше нарікали та знеохочували ся, а взяли ся твердо до невдячної працї, кажучи собі по запорозьки: раз мати родила! Що-ж? у нас страшні, безвідрадні обставини, але як то було за наших прадїдів? Коли селянин не був навіть паном свойого житя, коли його міг пан для простої забаганки застрілити мов пса і за те платив декілька талярів кари! У нас тепер лише
