— Що, то я таки не помиляюсь! Ну, які ви мущини слабодухи. Вже майже у своєї мети, і знеохочуєте ся.
— Нї, панї! Тілько що до моєї мети ще дуже далеко.
— Як же се? Ще так недавно оповідали ви з таким одушевленєм про своє званє, про свою працю. Так недавно снували мрії про те, що от-от осягнете цїль свойого житя, станете до великої працї народнього відродженя, будете сїяти золоті зерна правди в душі своїх учеників, виховувати нове поколїнє сьвідомої інтелїґенції, а тепер… Чому такі сумні? Чи такі дуже хорі?
Мовчав, а сумні, важкі тїни туги снували ся по його обличю.
— Простїть, що я оце наговорила! Я не повинна була мішати ся в те. Хто зна, яке горе пригнїтає вашу душу, а я беру ся читати вам мораль.
— Се нїчого, я заслугую на се. Менї-ж не вільно бути слабодухом. Хто має такі обовязки як я, той не сьміє нїколи мріяти про особисте щастє.
Знов хвилю мовчав. Далї говорив тихо мов до себе.
— Властиво мої обовязки тепер не збільшили ся, тілько зміцнила ся думка, що вже від кількох лїт сверлує мою душу, що сповненє своїх обовязків, се ще не єсть особисте щастє. А бажанє того щастя росте тай росте. Коби тільки хвильку, малу хвилиночку зазнати його.
Що було в тих його словах, що в них дрожало?
То було щось безконечно солодке і безконечно болюче, а вона склонила голову й мовчала.
Глянув на ту її опущену головку — нї, так не схиляєть ся голова в особи, котрій зовсїм байдужне наше горе, або котра не розуміє нас.
Ах, у нього не стане сили довше мовчати, не стане сили довше скривати. А як вона не любить його, а коли загнїваєть ся, а коли відтрутить його? Тодї лишень най щиро відповість
