Коли Штефан прийшов до дому на вакації та оповідав батькови про житє-бутє в школї, то сказав:
— Знаєте, тату, я ще чогось навчив ся.
— А чого.
— Ненавидїти і погорджувати.
— Та кого і ким?
— А погорджувати тими Поляками тай Жидками, що по більшій части лїнюхи і збиткують ся над невинними і слабими, а менї, хоч ненавидять мене, підхлїбляють ся; а ненавидїти, то таки тих “наших”, що під їх лад ідуть, під їх думку скачуть.
А батько слухав сього, слухав тай сам не знав що казати: дивно йому було, що за несповна рік його син так дуже розвинув ся, дозрів. Правда, йому було вже поверх чотирнайцять лїт, але як він ішов з дому до школи, то був ще такою дитиною! Оповідав казки про царівну-сонце і розговорював із малою Катрею про те, як про щось правдивого.
— Але видко, що тепер житє, що більше вчать як за моїх часів. Ой бідний, бідний хлопче, навидиш ти сї ще біди, навидиш! та наплачеш ти сї ще, наплачеш!
У відносинах до своїх рідних, то Штефан нї крихітки не остудив ся; він ще лиш більше, горячійше полюбив їх усїх, рад би був їм своєї крови вточити, як би то могло помогти їх безталанню. А як він мучив ся тим, що вони такі бідні, що Марія у наймах, хоч яка ще мала, аби лише одного рота в хатї менше, аби мож більше ощадити та заплатити за вікт та за станцию його. О, як він буде паном, як дібєть ся вже раз чого, то озолотить слїди тих своїх найдорожших, то житє їм посьвятить!
Штефан був уже в третїй клясї. Була зима, та така остра, не знати як її перебути. Сього року був недорід і родичам його тяжко було встарати що місяця тих два ринські, що йому
