Корчак добре відчував, що сї слова не оправдують їх поганого поступка супроти нього, та не винуватив їх, тільки Штефана, і в його серцї загоріло бажанє страшної пімсти.
Днї й ночи передумував, як би то так пімстити ся, щоби Штефана виставити в найгіршім сьвітлї. Що-ж? видумати яке тайне соціяльне товариство, або бунт против Поляків, се можна би, але се не була би така месть, про яку він мрів, бо вона не ослабила би поважаня для Штефана анї у професорів, анї в учеників. Вона була би тільки доказом ще більшого самовідреченя Штефана для піднесеня духа Українцїв, а тим самим зробила би з нього героя, якого вправдї вигнали-б і з тутешньої ґімназії, та все таки поважали би.
Нї! то мала бути пімста така, що власне показали би Штефана яко брехуна і хвалька, і такого собі, зовсїм звичайного легкодуха.
І працювала чесна Корчаківська головка, і випрацювала нарештї!
По тім, як Штефана засадили за “аферу” з перекиньчиками до карцеру на дванацять годин, почав Корчак от так часом приходити на проби співу, часом навіть голосно говорив, як то щире промовленє до серця і вітворенє очий спасенно дїлає на недосьвідного чоловіка. Далї розповідав декому, як то Марчук привів його до упамятаня, а властиво доказав йому, що перекиньчиків нїхто не шанує, та що кожен, хто бажає остати ся чесним, не стане по сторонї перекиньчика, а в данім разї опускає його. І ще казав, що він Марчукови нескінчено вдячний і хотїв би з ним поєднати ся, та се дарма, бо Марчук має до нього упередженє.
Отсе все доходило до уший Марчука і він сам наскрізь чесний, навіть не підозрівав Корчака за нїякий підступ; думав, що то щира поправа, погодив ся з ним, а в душі радїв, що до вкраїнського гуртка прибув іще один член.
