церемоніянте до компанїї” — двері отвирають ся і на порозї стає — директор.
Хлопцї троха змішали ся, бо дивно їм стало, чого він від них хоче? вони ж нїчого незаконного не роблять, бо прецїнь учити ся та читати, а часом посьпівати трохи, то хиба не гріх.
Директорови самому якось нїяково стало, так ті хлопцї, що їх тут застав, не виглядали на шулєрів, та ще таких підступних. Ну, він їх не любив, бо всї вони були “запалені Русини”, та над те нїякого иньшого гріха не було за ними. Але однако прибрав урядову міну і почав їм казати, що дійшло до його відомости, що вони страшно грають у карти, і навіть при собі в плащах носять їх.
Хлопцї переглянулись тільки між собою, що отсе таке; та-ж їх тут усїх вязало товариське слово, що нїхто з них, доки ходять до школи, карт до рук не візьме, тож звідки таке підозрінє як раз на них упало? тому то просили директора, нехай сам переконає ся, скілько в тім правди; ось тут наші плащі.
І пан директор один по другім обмацували ті плащі та оглядали і не могли нїчого знайти. Почали вже побоюватись, що виставили ся на сьміх цїлого міста, що вірять таким побрехенькам, кли в тім намацали в однім плащи щось твердого, щось такого нїби карту, — одну, другу, третю, пяту — і заразом утїшились і засмутились. Засувають руку в дїраву кишеню, зсувають аж на діл і виймають карти.
Czyj to płaszcz? — питають відтак сухим, урядовим тоном. Хлопцї підходять один за другим, з дива ледви тямлять ся, а нарештї Штефан як би надломаним голосом каже: “мій”. Очи пана директора засьвітили ся.
— Ах, то ти такий реформатор! А вдає з себе правдивого героя, намовляє до самовідреченя, ганить колєґів за найменший поганий учинок, а сам он який! Іще яка страшна фальш, який підступ, яке зіпсутє! Ну, ну, а се що? то карти навіть
