в житю, додасть йому сили переносити житєві невигоди, буде його вести до щастя.
Щастє — без неї?! Яка-ж страшна іронїя!
Щастє! — і уста болїзно кривили ся та в душі співало: Ти до щастя дійдеш!
— Ти до щастя дійдеш! — співало у нїм, — до щастя! — То її ти бачив у своїх молодечих снах, її волося, темне, чудове, її голос ти чув.
— Богине моя добра, зірко моя. Ти до щастя ведеш мене. О, я присягаю ся, що зроблю все, що в моїй силї, щоб дійти до того щастя, житєм своїм жертвую, але присяги не зломлю, неньки та рідних не кину, свій обовязок сповню вірно. Бо лише тодї я буду достойним тебе, лише тодї буду гідний того найвисшого щастя.
— Ідеалїсте, ідеалїсте, — знов щось говорило, сьміяло ся з нього. — Чи ти знаєш, що то житє?!
І від тих слів кров стинала ся йому в жилах, та він знов підіймав гордо голову в гору і казав:
— Я ідеалїст, але я вірю, що єсть щастє і вірю, що те щастє буде моїм.
А вона? Вона навіть не догадувала ся, як її горячо кохають. Навіть уваги не звертала на нього. Та-ж він був студент, а вона сього року в зимі мала собі якогось зловити, мала вийти за муж — вступити ся з хати”.
А просьба батькова? а серце? а житє? а щастє? Ха, ха, ха! Житє тверде як ґранїтова скала, а вона така слаба і нїкого, нїкого на цїлій землї не має, щоб допоміг їй. Щастє? ей, Боже, щастє і вона! На смерть можна засьміяти ся з такого порівнаня!
Має вийти замуж, за пана надпоборця, отсе остатнє слово, що їй сказав вітчим, бо йому (вітчимови) треба кредиту, бо він в довгах по вуха, а надпоборець хоч також не бога-