лися на свої землі, бо для війни з турками і татарами не було кращого війська, як запорожське. За цариці Анни Іоанновни се діло було доручене барону Вейсбаху, котрий, переманюючи запорожців, так писав до їх: „Всѣ тіе мѣста ваши собственныя и въ оныя мѣста, яко вамъ принадлежащія, ни Россія, ни Порта, ни Ханъ Крымскій и никто вступать не можетъ и для того между Россіей и Турецкой имперіей разграниченія не было, понеже тѣ земли вамъ принадлежатъ“. Запорожці згодились вернутись на свої землі і в 1734 році була підписана в Лубнях умова, де було сказано: „а житъ имъ, запорожцамъ, въ тѣхъ мѣстахъ, гдѣ они жили въ 1708 году“.
Таким побутом запорожці в 1734 році вернулися знову на свої землі, де засновали Нову Січу на річці Підпільній, що вливається в Дніпро, і опанували всі свої землі в прежніх гряницях. Одже як вони вернулися на свої землі, скоро вони побачили, що правительство не шанує їх прав на землі і почина по своїй волі порядкувати ними. Так в 1751 році частина землі запорожської коло теперішнього Елисавету віддано під поселеніе виходців з Сербії, в 1753 році знову появилися виходці
