обробляти, себ-то хліборобам. Щось подібного до націоналізації було і на Запорожжі, бо там уся земля належала цілому війську і запорожський кош був єдиний власник і хазяїн землі і наділяв її для ужитку тім, хто мав в ній потребу. Звичайно, це не було визначено яким небудь законом, саме життя виробило такий спосіб володіння землею, все держалося тілько звичаєм і певне, що були ухилки від сього, але в спільних рисах проводилась та сама думка, що земля повинна належати цілому народові, і можна було-б сподіватися, що коли-б життя запорожців і на дальше розвивалося самостійно, то заведений у іх спосіб володіння землею розвився б у всіх подробицях і дав би може пишний розцвіт.
Та не так воно сталося. Вже давно московський уряд важким духом дихав на Запорожжя. Воно держалося поки тим, що запорожське військо було потрібне для війни з турками і татарами, але як Москва за підмогою запорожців збила пиху турецькому султанові і приборкала татарів, тоді московський уряд задумав знищити Запорожжя і в 1775 році воно було зруйноване. В маніфесті цариці Катерини II, виданому з приводу зруйнування
