може, пішов не в тому напрямі, що треба, я виліз на горб, з якого міг оглянутись навкруги. Звідси я побачив його відразу: він ішов стежкою, може, за чверть милі від мене, поруч нього була пані, що могла бути тільки міс Степльтон. Ясно було, що вони вже порозумілись, і що ця зустріч була умовлена. Вони йшли помаленьку, заглиблені в розмову, і я бачив, як вона робила швидкі жести руками, наче хотіла дуже переконати в тому, що говорила, а він вважно слухав, і раз, чи два хитнув головою, незгоджуючися з нею. Я стояв між скелями, сам не знаючи, що мені далі робити. Іти слідом за ними, перебити їхню інтимну розмову, здавалось неможливою річчю, а разом із тим моїм обов'язком було ніколи, ні на хвилину не спускати його з очей. Стежити, мов той шпиг, за приятелем здавалось мені нікчемним обов'язком. Я не міг придумати нічого кращого, як слідкувати здалеку, а потім признатись йому у всьому. Правда, як би з'явилась якась небезпека, я був занадто далеко, щоб оборонити його, але згодьтеся самі, що моє становище було дуже складне, і кращого я нічого не міг зробити.
148
