допомогти йому. Коли він приплентався сюди вночі, змучений, голодний, з погонею за його слідами, що нам було робити? Ми прийняли його, нагодували і сховали. Як ви приїхали, братові здалось, що на степу він найкраще сховається, поки погоня й шуканина втихомиряться. Що-ночі ми подавали знак світлом, і коли була відповідь, чоловік виносив йому трохи хліба і м'яса. Що дня ми сподівались, що він піде собі, але поки він тут, ми не можемо покинути його на голодову смерть. Оце вся правда, і ви самі бачите, що коли хто винен, то це не мій чоловік, а я, бо це все він для мене робив.
— Це правда, Баріморе?
— Правда, льорде Генрі, кожне слово правда.
— Ну, то я не можу докоряти вам за те, що ви робили ради своєї жінки. Забудьте, що я вам сказав, і йдіть собі обоє до вашої кімнати, завтра вранці ми поговоримо про це.
Коли вони пішли, ми знов подивились у вікно. Льорд Генрі відчинив його. Далеко, в темряві блимав жовтавий вогник.
160
