Сторінка:Конан Дойль. Пес Баскервілів (б.р.).djvu/162

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

— Дивуюсь, як він не боїться світити, — сказав льорд Генрі.

— Можливо, що світло видко тільки звідси.

— Дуже можливо. Чи це далеко, як ви думаєте?

— Не більш, як милю або дві.

— Ледви. Не може бути далеко, коли Барімор виносив йому їжу. Очевидячки, він жде там, коло свічки. Чорт би його взяв! Знаєте що, Ватсоне, ми мусимо його схопити, того злочинця!

Та сама думка перебігла й мені через голову. Барімори не довіряли нам своєї таємниці, вони були приневолені признатись. Злочинець був небезпекою для околиці, і для такого не могло бути ні жалости, ні довірря. Нашим обов'язком було вернути його туди, де він не був би небезпечним. Кожної ночі він міг би напасти на когось, наприклад, на Степльтонів, і можливо, що думка про цих останніх так підбадьорила льорда Генрі на нічну авантуру.

— Добре, ходім, — сказав я.

— Тоді беріть ваш револьвер, узуйтесь,

11 Конан Дойль

161