ся, сповняв собою ціле повітря, пронизливий, дикий і грізний. Льорд Баскервіль схопив мене за руку, побіліле обличчя його світилося в темряві.
— Господи милосердний, що це таке, Ватсоне?
— Я не знаю. Це часом буває на степу. Я вже раз чув його.
Звук той завмер, і цілковита тиша обгорнула нас. Ми стояли, напружуючи вуха, але нічого не було чути.
— Ватсоне, — сказав льорд Генрі, — це вив пес.
Кров застигла в мене в жилах, бо в його надірваному голосі почувся несподіваний жах, який обхопив його.
— Як вони називають цей голос? — спитав він.
— Хто?
— Тутешні люде на степу.
— Ех, вони темні, неосвічені люде. На що вам, як вони називають.
— Скажіть, Ватсоне, що вони кажуть!
Я вагався, але не міг обійти питання.
— Вони кажуть, що це виє пес Баскервілів.
11*
163
