ред тою зустріччю, яка наближалась кожної хвилини. Я сів терпеливо в найтемніщому куточку, твердо постановивши дочекатись господаря цеї хати.
І от, нарешті, я почув його. Здалеку по каміннях задзвеніли кроки, все ближче і ближче. Я притаївся в куточку, звів курок у револьвері, і з напругою ждав, рішивши не зраджувати нічим своєї прияви, поки не матиму нагоди побачити, хто цей невідомий. Хода припинилась, ясно було, що він спинився, тоді знов задзвеніли кроки, і у дверях упала тінь.
— Який чудовий вечір, мій любий Ватсоне, — сказав добре мені знайомий голос. — Чого ви не вийдете? Надворі далеко краще, ніж у середині?
Хвилину або дві я сидів не дихаючи, ледви довіряючи своїм вухам. Тоді свідомість і голос вернулися до мене, і гнітюча вага відповідальности, здавалось, в одну мить із мене скотилася. Цей холодний іронїчний і
205