— Ну, а оце тепер?
— Оце тепер також не багато краще. Тут знову немає прямого звязку між псом і смертю Сельдена. Ми ж пса не бачили. Ми чули його, але ми не можемо доказати, що він біг за його слідом. Ні, ми мусимо помиритися з фактом, що тут ми не маємо права арештувати, але що варто рискнути тим, щоб утворити таку можливість.
— Як же ви гадаєте зробити це?
— Я покладаю великі надії на те, що пані Льора Ляйонс, може, допоможе нам, коли їй буде вияснене становище. Та ще я маю свій плян. »Довліє дневі злоба його«, але я маю надію, що раніш ніж тиждень мине, моє буде зверху.
Я більш нічого від нього не міг витягнути, і так, заглиблений в думки, він прийшов разом зі мною аж до Баскервільської брами.
— Ви зайдете?
— Еге, тепер немає вже причини ховатись. Але ще одне останнє слово, Ватсоне, не кажіть нічого льордові Генрі про собаку. Нехай він собі думає про причину смерти Сельдена так, як ось Степльтон думає, і як ми думаємо. Тоді в нього будуть
229
