— Добре, а я вас попрошу також робити все сліпо, не питаючись чому.
— Як хочете.
— Коли все так робитимете, то, міркую, ми маємо шанси, щоб наше завдання швидко закінчилось. Я втім не сумніваюсь…
Він раптом спинився і встромив очі понад мою голову кудись поперед себе. Світло від лямпи падало просто на його обличчя, таке напружене й таке непорушне, що можна було його взяти за клясичну статую, персоніфікацію уваги і напружености.
— Що таке? — скрикнули ми обидва.
Як він одвів очі, я міг завважити, що він стримував якесь нутрішнє зворушення. Риси обличчя були зовсім спокійні, тільки очі блищали зацікавленням.
— Вибачте мені захоплення знавця, — сказав він, показавши рукою на ряд портретів, що покривали протилежну стіну. — Ватсон не хоче допустити, що я щонебудь тямлю в малярстві, але це дійсно на рідкість чудова колєкція портретів.
— Дуже радий це чути, — сказав льорд Генрі, — глянувши з зачудованням на Шерльока Гольмса; — я не маю претензії зна-
233