сказати про саму справу, містер Гольмс. Від чого ж почнемо?
— Почнемо від того, що будемо чекати.
— Слово даю, місце щось не дуже веселе, — сказав Лєстрад, глянувши навкруги, і аж здрігнувся, таким сумом віяло від горбів, укритих камінням і хмарою туману, що лежала над Ґремпенськім багном. — Десь перед нами світиться.
— Оце туди ми і йдемо. Будь ласка, йдіть навшпиньки й не розмовляйте голосно.
Ми тихенько підійшли далі, так, може, яких двісті кроків, і тут Гольмс припинив нас.
— Так буде добре, — сказав він, — ці каміння заховають нас від стежки.
— Ми тут чекатимемо?
— Тут засядемо на чати. Ви, Лєстраде, в оцю ямку. Ви були в хаті у Степльтона, Ватсон, правда? Можете сказати, де які вікна? Звідки, наприклад, оці вікна з маленькими шибками, оці з краю?
— Здається, з кухні.
— А оте, де світиться?
— Це напевно з їдальні.
— Віконниці не зачинені, ви краще знаєте
249
