рота свою пляшку з горілкою, і за хвилину перелякані очі глянули на нас.
— Господи, — промовив він. — Що це таке? Що це було?
— Що було, те було — а, вже немає. Ми доконали фамілійну примару й навіки.
Самим тільки зростом і силою це було страшне створіння, що мертве простяглось коло нас. Не зовсім хорт і не зовсім доґ, але, мабуть, сумішок обох, довгий, сильний, завбільшки у львицю. Навіть тепер іще, в мертвого, паща світилася синім світлом, а глибокі, хоч і невеликі, очі були обведені вогнем. Я доторкнувся рукою морди, і мої власні пальці засвітились у темряві.
— Фосфор, — сказав я.
— Мусить бути якийсь дуже дотепний препарат із фосфора, — сказав Гольмс, нюхаючи його, — бо нічого не чути, він не ставав на перешкоді нюхові собаки. Ми дуже провинились перед вами, льорде Генрі, що так вас налякали. Я був приготований зустріти пса, але не такого страшного, як оцей. Крім того, туман дав нам дуже мало часу, щоб зустріти його.
— Ви врятували мені життя.
256