лася і очі блищали, уста усміхалися. Коли я убрався, Хольмс почав мені оповідати, що заміряє робити.
— Мушу тепер випробувати одну зі своїх теорій. Здається мені, Ватсоне, перед тобою стоїть найбільший з европейських віслюків. Але здається, що я нарешті знайшов ключ до сієї історії!
— А де ж він? спитав я сміючися.
— В лазенці — відповів він. Так, я не жартую, тягнув далі, бачучи вираз недовірря на мойому обличчю. Я тільки що звідти і маю його тут у шкіряній торбі. А тепер, наперед, мій друже, побачимо, чи підійде він до замка.
За пару хвиль ми вже їхали по Льондонському шляху.
— Сей випадок є дуже незвичайний, сказав Хольмс, поганяючи коня. Я засліп як кріт, мушу се визнати. Але краще побачити пізно ніж ніколи.
Лишивши за собою Ветерльоо Брідж Стріт, ми завернули направо і підїхали до бюра поліції на Боу-Стріт. Там Хольмса дуже добре знали і тому обидва вартові поліцаї привітали нас. Один з них тримав коня, а другий впровадив нас.
— Хто зараз дижурує? спитав Хольмс.
— Інспектор Бредстріт.
— Ага, добрий день, пане Бредстріте, що чувати? Чи можу з вами поговорити?
— Розуміється, пане Хольмсе, відповів високий, ставний урядник в уніформі, який ішов
