від цілої громади, як до батька: дай раду й пораду: брехунець нас знесилює; вигадав гратись у «тісної баби», та таке витворяє — хоч ляж та й плач. Першим словом повідай нам, Якове, хто вигадав брехунців? — питається у мене Трохим.
— Себ-то адвокатів? Вони по закону.
— Се ми й сами тямимо, що адвокатів прописано по закону, та то инша річ: адвокати — ті, що з срібними вінчиками біля серця, вони при суді, а брехунці по селах людей баламутять та обдурюють… Хіба се по закону? Я чоловік і неписьменний, а міркую собі, що брехунці не по закону: нащо вони? Жили ми без них і гаразд було. На бісового батька вони нам? У нас і без них є кому брехати: Варка Тирлиха та Маруся Рокитна, як порозсупонюють свої ханьки, так за день не переслухаєш їх брехень. Ти, Якове, навчи нас: чи можна нам без брехунця?
— На се людям добра воля, примусу жодного ні від кого нема, — відповів я.
— От бач, Петро, бач! Хіба на моє не виходить, а ти не няв віри. Ну, добре! А нічого нам не буде за те, як ми свого брехунця на копильчаках та в замет за село? — питається Трохим, пильно вставивши на мене свої палкі очі.
— Себ-то як? силоміць, чи що? — питаю я.
— Ні, ні! нащо силоміць? Се-б то ми й самі зуміли, не велика мудрація, а ми бажаємо по-закону, по-людськи, любенько спекатись його. От ти й порадь нас.
— Гм! се не аби-яка річ! — кажу я, — та тривайте лишень, я гаразд не розберу, чого вам треба? Про якого се ви брехунця? що він вам таке заподіяв?
— Таки ти, Трохиме, — мовив Петро, — трохи поперед возу забіг; ти-б узяв та все по порядку, щоб воно було мов на долоні.
— А вже-ж не як, я й сам так думав, а ти взяв та й перебив. Ось мовчи ти, а я казатиму. Бач, Якове, ось
