ворожа душа лиходійна візьме та й підпалить тобі стодолу, а на Паликопа звернуть, скажуть: «божа воля».
І от селяни-хлібороби після служби божої, замість снідати, пообідали раненько, спочили, та, скоро сонечко розповнилось на все небо, взялись до роботи, яка кому мулила. Вийшло справді добре: боже богові, а людям людське. Парубоцтво й чоловіки взялися копи возити; молодиці з дівчатами хто коноплі мочить, хто льон прачує, хто на городі порається; люди старого віку, правда, нічого не роблять. «Нагрішиш, — кажуть вони, — а тут до тебе смерть: не дасть і відмолити гріхів»… Явдоха Жмурка й собі «сидить, згорнувши руки»; вона і себе до старих людей горне і теж гріха боїться. А дійсне — яка вона стара? Чи повернуло на п'ятий десяток, чи може й ні; з-під очипка срібна нитка у неї не світиться; твар — як огірочок, і вся вона така ще струнка, постатна, бадьора, що хоч-би й на рушничок, так-би не встид було; а проте вона себе до бабів… Баба вона тому тільки, що, повдовівши в ту останню холеру, пішла бабувати. Чоловік її, Прокіп Жмурка, за фершала в селі був; дітей їм бог не дав; от вдова, щоб «мух з стелі не зганяти», і приміркувала собі бабувати. По чоловіку люди її фершалкою й досі зовуть. Є у баби Явдохи ще й друге прізвище: «по вуличному» люди Квочкою її продражнили. Ще дівкою так її «охрестили». Прізвище справді наче смола до дратви! гортань у Явдохи така якась, що як говорить, наче та квочка біля курчат квокче.
Не скажеш, щоб селяни любили бабу Жмурку: вдача у неї занозиста; одначе й не цураються її: вона, кажуть, замишлянка і голова у неї не з моркви; вдайся до неї за порадю, вона тебе наче мати рідна напутить. За те-ж не доведи господи і зачепити її! реп'яхом ув'язне до тебе; натягачем жили з тебе тягтиме, доки до свого берега не дотягне.
Залічивши себе до бабів, Явдоха в свято або в не-
