манець полізла… От грошолюбна душа у неї! Господи помилуй, та й годі!
Баба Явдоха блимнула очима. Лямпадка миготіла, Ольга хропіла. Явдоха кинула очима на стіл; там лежав гаманець. «Бач, — так і покинули, до рук не віддали; хто хоч, той і бери; чужого їм не жаль… А може спорожнили»… Вона тихцем до столу, струснула гаманець. «Ні, щось є; може переполовинили»… Лігши, вона досипала гроші на долоню й перелічила: «Ні, усі; дурно тільки согрішила… А хіба вони обоє не з таких?… Овва! Прости їм мати божа! Радісенькі були-б укоротити мені віку; та не буде по-вашому, буде по-божому… не вмру… не попустить господь Поподенковим рукам поганим засипати мене землею… А вони обидва, — і Федір і Дмитро, — отсе вже ділять мої злидні, сподіваються, що к світу ноги простягну… Сподівайтесь!... Сподівався дід на обід, та й так ліг спати… Одначе-ж не тепер, так в четвер, а вмерти треба… як-же воно тоді буде? Яка-ж отсе у мене голова, що я досі про се й не поміркувала? Хто справді споживе мої гроші, коли ніхто й не відатиме, де вони приховані? Ой, голово моя, голово! Яка-ж ти заклопотана! Може-б отцю Сидору сказати про мою схованку?… Боязко… У його инколи язик теліпається; під який час бовкне попаді, а та на все село рознесе… Хіба так натякнути тільки йому: мед, мовляв, у дуплі на пастовні, дивіться, шукаючи зорями, яка липа, яке дупло проти Волосожара, там і медок… Так що-ж! Не догадається так… та й те: чи мало-ж там і лип, а в липах дупел проти Волосожара! А на иншій липі, от як і на тій, не одно дупло. Ні! Марна річ натякати, тільки голову йому заморочу… А сказати просто — не можна, не можна! Голівонька-ж моя бідна! Що мені, сироті, діяти? Таке діло, що й порадитись ні з ким. Гроші — річ ласа; он бач, в гаманець полізла… Нехай доки що так буде, як і досі було, а там якось побачимо»
