Сам Походенко спершу ваги великої не надавав Квоччиній пригоді, аж доки не почув, що він «Квочку вбив і за це не минути йому на сім світі каторги, а на тім — пекла». Привізши жито до дому й скидаючи його в засторонок, Походенко навіть всміхався, згадуючи, як Квочка «полетіла беркиць догори ногами». Потім він думав: «Яка моя вина? Війя її пхнуло; а що до землі… Голінний казав, що й він, і Прокіп Лабза й Терешко Моторний заприсягнуть, що та земля не Квоччина, а обчеська, наша… Шинкар сказав мені: «Бери, орудуй!» — я й оборудував. А вона розквокталася, притьмом, наче оса та, у вічі лізе: «Половину нажину віддай!»… Не на такого напала… Старі люди, — Книш, Бугай та Чміль, гудуть, що земля Квоччина, — ну, нехай позиває! Їх три, а у мене шість стане під присягу, що земля не Квоччина; Голінний голова тямуща»…
Коли саме Походенко отак міркував, до його прийшов Голінний з недоброю звісткою, що він «убив на смерть бабу Явдоху і вона вже на столі, а він нехай лаштується кайданами по шляху дзвонити». Походенко зразу принишк, аж присів, сполотнів і так перенявся жахом, що наче він вже справді був або в каторзі, або в пеклі! Кілька хвилин він стояв, наче його стовма поставило, наче він обезглуздів, рішився ума й не тямив нічого, тільки німо стояв та лупав очима. Голінний і собі мовчав, неначе він спостерігав те вражіння, що на Походенка справила його звістка. Перегодом він озвався:
— Ти умисне, чи не умисне убив її?
Проходенко здригнув; чорні вуси його настовбурчилися вгору; він хитнув головою й глухо мовив:
— Я до неї й пучкою не доторкався: само війя її пхнуло.
— А люди кажуть, що ти її в груди ногами місив.
