— Брешуть гаспидські люди! Я й заприсягну! Нехай мене на отсім місці грім поб'є, коли я займав її!
— Чи займав, чи не займав, а вийшло воно не гаразд… Вже й те сказати: людина стара, поважана, а ти до неї зневажливо!
Походенко якось нервово стрельнув очима на Голінного, стрепенувся, буцім його що вкололо між лопатками, і крізь зуби процідив:
— Чи се ти, Миколо, говориш, чи твоя тінь?
— Се-б-то про що?
— Та хоч-би про повагу до старих людей!
— Бач, на все свій час… Не так би гостро. Тут не в землі діло, — треба-б якось инакше… Фершалка, звісно, баба язиката, пронозиста; але-ж усе село за неї, усі з поклоном.
— А чи не ти наструньчував мене проти неї?
— Жартома, звісно, чого не скажеш!
— А проти діда Євмена, теж жартома?
Голінний дивився в землю й виводив пужалном везерунки по піску.
— Хіба не ти глумився на громаді і з Євмена, і з Василя Книленка? Дратував їх, глумливі прізвища давав їм; а тепер бач — «повага до старих людей!»… Он воно куди йде!...
— Та не про те річ! — перебив Голінний, не підводячи очей. — Жартома або зо зла чого инколи не скажеш! Не все-ж те переймати, що на воді пливе… А я кажу, що побіг-би ти до Квочки, може ще й не вмерла вона, та перепрохав-би її… Нехай би хоч гріх з тебе зняла… Нехай би вже перед людьми ставав в одвіті, та не перед богом…
Походенко лупав очима. Його занадто дивувало, що Микола Голінний, ватажок парубоцтва, радить йому зовсім що инше, ніж досі правив! Страхання пеклом та Сибіром, немов вода з цебра, лилося з Миколиних вуст: потроху все більш та більш воно
