переймало й Походенка. Нарешті він вихопив з ярма занозу, шпурнув її на вулицю, влучив єю Сірка, що спав собі під лісою, і, скрегочучи зубами, мовив:
— Такі ви всі… Але… але… я… — та й заплакав.
На другий день Маковія Явдоха Жмурчиха рано до схід сонця виїздила з Оверком з свого двору. Прощаючись з дівером Дмитром, що ще з вечора прийшов її вирядити, вона і йому, і Кулинці казала, що їде до панянського манастиря, щоб там подякувати пречистій за те, що смерть від неї відвернула, і разом відговітися к Спасу, а тоді вже візьметься позивати Походенка.
Виїхавши за село, Явдоха спитала Оверка:
— Чи не чув, що думає собі Походенко?
— Не чув, бо з того дня й не бачив його.
— А люди що кажуть?
— Люди всякого кажуть: одно каже, що коли-б ви були вмерли, так Походенко не минув-би Сибіру; друге каже, що й тепер, коли ви його позиватимете, так земський утре йому носа; а третє каже: байдуже! Походенко її не бив; війя вдарило…
— Бач, які люди! — зітхнула Явдоха, — війя, а не він!...
— Кажуть: у неї… се-б-то у вас, свідків нема, що він бив, а у його є, що не бив…
— Що не бив!... Об суху дорогу побило-б його… Та я на тебе, Оверочку, здамся, ти-ж бачив?
— Я при тому не був, я вже на ґвалт прибіг.
— Кажеш, не був… Хіба що, що не був; а може ти через лісу бачив, або в щілину у брамі?..
— Здається, я тоді саме на сіні в клуні спав.
— Бач, здається!... То ти забув… Яка в тебе сорочка замизкана! Чом-би було тобі білої не надягти?
