та мало розуміла. Нарешті Гонкий дуже голосно, твердо й з протягом прочитав: «Приказали: кассационную жалобу Походенка оставить без уважения»… От воно як! — додав Гонкий, — як я казав, так і сталося!
— Значить, по нашому? — спитала Явдоха.
— Авже-ж по нашему.
— Битимуть?
— Хіба не чули: «Наказать розгами, дав двадцать ударов».
— А не перемінять-же часом?
— Перемінять… кажете? Ба! Ні вже, годі! Ніхто в світі, опріч самого царя та вас, не може перемінити тепер присуду! — гордовито відповів Тонкий.
Баба Явдоха стала перед образом, тричі перехрестилася, вдарила три поклони до землі й промовила: «Дякую тобі, царице преблагая, заступнице усердная й тобі, Іване Воїне, і вам, усі святі! А вам, добродію, пошли боже віку довгого, здоров'я доброго та талану і в домі, і в полі, і в дорозі, і скрізь, де не повернетесь…».
Тонкий весело усміхнувся, а Явдошина твар аж сяяла.
— А коли-ж його хреститимуть? — спитала Явдоха.
— Певно на тім тижні: бо се мені з губернії подали копію, а до волости, звісно, не так швидко дійде… Ну, а скоро прийде, старшина не гаятиметься: зараз його у волость та під повітку…
— У волость, кажете? — здивовано спитала Явдоха, — значить, не в нашему селі? А ви-ж казали: у нас, на майдані, прилюдно, перед усим селом?
— Я радніший-би; так на се вже не моя воля. Може коли-б старшині що перекинули, то може-б він і не в волості, а тут його «похрестив»; але-ж не на майдані, а під повіткою…
