що не зрозумів у них нічого і знов не в те місце трапляє — це вже річ певна. Теза його така: в повісті «Юрій Горовенко» хотів Кониський «дати постать такого мирного культурника-українофила, що з його безглузда політика царського уряду зробила революціонера-народовольця». І далі йде «насмешка горькая»: «таким чином»… Гай-гай: і не таким, і не чином, і взагалі всенька концепція О. Дорошкевича виявляє тільки, що він уперше од Кониського почув про речі досить таки відомі. Почув — і здивувався. Та замісць подякувати за науку, почутив себе обманутим. А тим часом даремно поспішився він це своє почуття виявити. Насамперед, чому змалювати еволюцію од мирного культурника до терориста, хоча-б і на українському ґрунті, — значить виявити ворожнечу до революційних методів боротьби і давати соціялізмові негарне тлумачення? Адже це, любезний земляче, справа не оцінки, не тлумачення, не ворожнечі — а факту: було чи не було? Кониський каже: було. О. Дорошкевич почуває себе обманутим. Але-ж що діяти, коли воно таки й справді було. Хочете доказів? Маєте ось. Щоб не далеко ходити, візьміть дуже відомі згадки В. Дебагорія-Мокрієвича і читайте. Візьміть «Историю моего современника» Короленка, теж не зовсім невідому книгу, і читайте. Візьміть десятки, сотні инших мемуарів з 70 років і читайте. Головне — читайте і в читане вдумуйтеся. Всі вони в один голос і одне говорять. «Если моя деятельность в народе, — послухаємо одного з них, — так мало представляла опасности для государственного строя, то тоже самое можно сказать и о деятельности почти всех пропагандистов 74-го года». «Еще год-два подобных странствований по деревням или жизни среди народа, — пише той самий революціонер далі, — и мы отрезвились бы от наших революционно-народнических утопий. Движение наше улеглось бы, приняло бы более спокойное течение и
