ти, діду, йдеш проти «положенія», — значить бунтуєш; за се, часом, і Сибіру коштують.
І почав Трегубенко людей лякати та юдити на Степана… От-от би зробили з Степана «бунтовщика», та вже мировий наш вступився… А Трегубенко — хоч і лиходій, але тхір… Зрозумів — де дуб, де береза, і покинув юдити, але коноплища не вернув.
Зазнав Степан з того межування ще й другого лиха. Сіножать вимежували йому на болоті, межа в межу з Дем'яновою. Межу проводили літом, коли на болоті води не було. Плугом пройшли розпругу по суходолу. В-осени, а потім і на весні, як пішла вода, так і засмоктала, злизала ту межу. Немов на гірше лихо, межу провели не просто, а коліном, через що Дем'янова сіножать врізалася трохи в Степанову.
Прийшла касовиця; межі тієї й сліду не знати, та ще як на те-ж, літо випало дощове; з болота вода не зійшла; косили в воді.
Не відаю, чому Дем'ян спізнився з косовицею й почав її тоді, коли Степан своє вже покосив і на суходіл повиносив.
Глянув Дем'ян і каже:
— Що отеє з Степаном сталося? Чи не рішився він? Де в його очі були?.. Гляньтеся — в моє вкосився!
— Чи справді? — дивується Степан.
— Подивись сам!… В моє заліз.
— І не думав.
— Може й не думав, та не думаючи й заліз! Хіба тобі не в тямку, де межу проведено?
— Отам саме й проведено, де я викосив.
— Там, та не там!..
— Дивись: я пройду по межі.
— Ану-ну! Йди, я придивлюся.
Дем'ян іде болотом, а Степану у слід його:
— Годі, годі! і не думала й не гадала тудою межа йти! Годі! не топчи дурно підошов.