та коли що, то ми зараз і теє… начальству на його напишемо!...
— Авже-ж! Треба вартувати. От я знов про той дух… Ось випиймо! Будьмо здорові!... Кажеш, духу того у нас не чутно?
— Не чутно!
— Ой, чи так! Вам воно, звісно, видніше, на те ви начальство, а на мою думку… Отой Олешко.
— А що таке Олешко?
— Він чоловік з духом, та ще з яким!
Отець Кузьма аж носом покрутив і нехотя згадав собі про Олешків «Козарський ланок».
— Олешко-б то? — дивуючись промовив Передерій.
— Авже-ж!
— Та він справді, наче теє…
— Я не брехатиму…. гріх!
— Я й сам помітив, що Олешко чоловік не гнучкий, — відповів старшина.
— Тото-ж!
— Що й казати… з духом людина…
— То й треба-б провітрити.
— Не гріх-би було.
— Не те, що «не гріх», а прямо треба приборкати… Що він проти громади діє? Чисто нехтує її, та й про вас…
— Про мене? — спитався старшина.
— Ще як! Таке несе…
— Що-ж він, вражий син, про мене?
— Гм, що? Таке, що й гидко, й сором… Коли-б у мене не сан мій, я-б сказав.
— Байдуже, байдуже, не соромтесь, пан-отче! Бог простить, кажіть… коли він що про мене таке, так я йому зараз теє… утру носа.
Горілка й цікавість підбурювали і дратували Передерія.
— Не тямлю, як і казати! — відповів Гречаний: —
