тися на громаді проти Сластьона та проти старшини й писаря. Люди то були несміливі, а то наче їм заціпило.
Час ішов.
В повіті затвердили громадський присуд і послали в губернію.
— Довго щось нема нічого з губернії, — говорив отець Кузьма писареві.
— Прийде! Хіба в них там тільки й діла, що про Олешка… прийде: буде по-нашому… я певний — коли в повітовому місті за нас, то і в губернії.
— Повинно-б так… Сластьон хвалився, шо він і там дещо… теє…
— Хвалився й мені…
Прийшла весна. Весняне тепло пригріло і горбанівців; вигнало їх на поле. Ожила рослина, ожили й люди. Орали, сіяли, сподівалися, що літо полатає ті дірки, яких наробила довга, голодна й холодна зима.
— Добра корівчина була в мене, та не догодував до весни, нічим було, — говорив один, — мусів продати… За безцінь взяв Мошко.
— А в мене яких пару назимків Сластьон забрав за те, що дав топлива та борошна. Тепер-би, кому й не треба, за тих назимків дав-би сорок рублів, а він за десять придбав… клята його душа.
— Збувся і я телиці.
— А я лошиці.
— Що лошиці! Лошиця річ наживна, а он Петро Хрущ трьох дітей збувся: ми думали, з якого недугу вони повмирали, а лікар, як подивився — каже з голоду…
— Авжеж з голоду, се я без лікаря тямлю, бо знаю, що в Хруща з самої масниці не стало хліба, цілий піст сиділа сем'я над самою картоплею; і то ще добре, що піп зглянувся, та на відробіток дав.
— Спасена душа наш отець Кузьма: мені зарадив
