ків, Ягайлони і богатші їх васалі стали Поляками; чимало литовських князів на Руси приняли руську віру, мову і народність. Таким чином Велике Князівство Литовське перестало бути литовським, а властивий литовський нарід опинився в своїх давних межах; його мова перестала бути мовою двора і бояр і збереглася лиш серед простолюддя. Литва уявляє інтересний приклад народу, який щез у величі своїх добичей, як річка після надмірного виливу опадає і пливе вущим, як раньше руслом.
Кілька вже століть закриває згадану тут подію. Зійшли зі сцени політичного життя і Литва і найбільший її ворог: Хрестоносці; взаємини сумежних народів зовсім перемінилися; інтерес і пристрасти, що запалювали тодішну війну, вже погасли; навіть памяток не зберегли народні пісні. Литва вже цілковито в минулому;[1] її історія становить з того згляду щасливу для поезії царину, що поет оспівуючий тодішні події, мусить займатися лише самим історичним сюжетом, поглубленням сути і мистецьким виданням, не прикликуючи в підмогу інтересу, пристрасти, або уподобань читачів.
Таких саме сюжетів казав глядіти Шіллєр:
„Was unsterblich im Gesang soll leben,
Muss im Leben untergehen“.
- ↑ Це вступне слово писав Міцкевич до видання „Конрада Валлєнрода“ з р. 1830.
