І лучив землі двох братніх народів,
Сьогодня став їм вічности межою;
Лиш в небезпеці за життя й свободу,
Мож перебристи його тиху воду.
І тільки вітка литовського хміллю,
Яку тополя пруська заманила,
Вючись по вербах і водянім зіллю,
Сміло, як раньше, рамена схилила,
Зеленим віттям понад филі гнеться,
І по той бік з коханцем обійметься.
І соловії в ковненській дуброві
З товаришами братьми за водою
Ведуть, як раньше, литовські розмови,
Або, крильми весело злопотівши,
Летять в гостину на спільні острови.
А народ? Нарід розєднали бої!
Давне Прусаків і Литви братання
Вже позабулось. Иноді кохання
Людий зближає. Знав я людий двоє.
Німане! Скоро зрушить твої броди
Буря, що смерть, пожежу скрізь розносить;
І скаламутить твої чисті води,
Вінки дерев над берегами скосить,
Та із садів прожене соловія.
Що довгий вік дружба свята вязала,
Усе ненависть народів поглотить,
Усе розібє; лиш серця коханків
Зєднає знову пісня вайдельоти.
