Й жінки пестив шовковим, ніжним словом
Метав його мов дітям на забаву.
Та це були лиш забуття хвилини.
Нечайно знов пусте, байдуже слово,
Що для усіх минало без гомону,
Для Конрада було луною стону;
Слова: повинність, військо, похід, битва,
Рідна країна, хата, любка, Литва,
З його чола веселість проганяли;
Вкривав лице, ставав німий, понурий,
Уже не чув довкола себе шуму
І у болючу поринав задуму.
Може чернечі пригадав закони,
І сам собі всіх розкошів боронить?
Одна йому розрада ще остала,
Одного тільки вибрав собі друга,
Монах це був великий чеснотою,
Святий життям, — а Гальбан називався.
З ним Валлєнрод ділився самотою;
Він його душу бідну сповідає,
Він його серце гріє й покріпляє.
Дружба щаслива! — і святим прозвався,
Хто зі святими у дружбі зєднався.
Так ось начальство братської наради
Про всі міркує Конрада прикмети;
Та була й в нього хиба — хтож без хиби?
Конрад світову не любив пустоту,
Конрад піяцьку оминав охоту;
