Було, запреться в самотній світлиці,
Жертий нудою, сумом і журбою,
Шукає щастя в гарячім напою.
Тоді, здалось, ставав молодший знову,
А на лице бліде, грізне, суворе
Якийсь румянець клався нездоровий.
Його, колись, великі сині очі,
На які чорні дні журбою клались,
Неначе знов новим огнем займались;
З грудий болюче зітхання злітає
Й слеза пекуча око заливає.
Лютню бере і дика пісня рветься,
Пісня на чудній, чужинецькій мові,
Та в слухачів серцях луна озветься.
Доволі вчути звуки ті гробові,
Доволі глянуть на його обличча;
Його чоло — це памяти напруга,
Очі його — це безконечна туга,
Що з під землі хотілаб що добути.
Гей, гей! Якуж це пісню він співає?
Невже гадками в диких звуків зливі
Згадує свої дні давні, щасливі?
А деж душа його? — В згадок країні.
Але ніколи, ніяким вже трудом,
З лютні веселих звуків не добуде;
Його лицю уже не звеселиться,
Воно сміху немов гріха боїться.
Усі там струни по черзі заграють,
