Достойний вславитись
Знаком Твоєї страсти;
З мечем Петра воінству Твому гетьманом бути
І перед очима поганців розвинути
Царства Твого прапори;
А син землі чоло й серце зігне в покорі
Перед тим, на чиїй груди блиснуть хреста зорі.
***
Після молитви вийшли. — Старший комтур[1]
Велів спочати й завертать до хору,
І знов молитись о велику ласку
Для всего брацтва і членів вибору.
Вийшли — вже була ніч — для прохолоди:
Одні обсіли замковий кружґанок,
Инші сади минають і городи
Під нічним чаром літної погоди;
А з далека блідавий сходить ранок.
Місяць, що сплив над сині оболоння
З лицем відмінним, з ріжним жаром в оці,
Тихо здрімався в темній помороці,
Схилив журливо голову самотну,
Як в самоті задуманий коханок,
Що перебіг житейську путь скорботну:
Усі надії, радощі, страдання.
Раз сплаче, раз веселим оком гляне,
