В кінці на грудь чоло в утомі склонить,
І потапає в півсонне думаннє.
Проче лицарство вживає проходу,
Та старший комтур часу не гайнує,
Гальбана кличе й визначнійших з брацтва
І з далека їх у гурток збірає,
Щоби подальше від всеї громади
Остеречи, спитати о пораду.
Виходить з замку, на майдан прямує,
Та на розмові, куди вели ноги,
З гуртком братів захоплений мандрує,
Гень понад озер задумані води.
Ранок. Пора вертати. Сонце сяє.
Станули. Пісня із вежі несеться,
Надслухують. Пустельниця співає.
У цій вежі, — вже десять літ минало, —
Як невідома з чужини невіста
Примандрувала у Марії місто[1].
Чи небо їй ці наміри послало,
Чи совісти які гіркі докори
Покаянням втишити забажала, —
Пустельницького укриття глядала
І за життя у гробницю вступила.
Не дозволяли черці богомольні,
Та перед впертим прошенням угнулись,
Дали житло їй у вежі угольній.
