Або рука чудова сніжно біла,
Що благословить головки діточі?..
Комтур туди свій смілий хід прямує,
Минає вежу наріжну і чує:
„Ти Конрад! Ради Бога! Все здійснилось,
Ти вождом станеш, щоб їх мордувати!
Вони пізнають!… Ні, дарма скривати!
Хотьби як змій приняв ти инше тіло,
Ще у душі твоїй би вічно тліло
Усе давне — що в мині ще жевріє!
Хотьби тобе в могилу поховали,
Ще Хрестоносці би тебе впізнали“.
Слухають браття — з вежі летить голос;
Глядять в віконце: схилена як колос,
Мов до землі рамена простягає,
До когож? Пустка поле залягає.
Здалека тільки якесь сяйво грає,
Немов полумя, що згасає в ватрі,
І під вежою тінь… Невже людина?
Счезло. Ні, ні, це мабуть лиш омана,
Це мабуть зоря блиснула румяна,
Що нічні тіни сяйвом розганяє.
„Браття!“ — промовив Гальбан, — „слава Богу,
Тут Провидіння невідклична рада!
Повірмо слову, що з вежі лунало
Про Конрада! Цеж ворожба щаслива[1],
Невже не чули ви? Вона сказала…
